«Все те незриме світло» й сум'яття, що воно по собі залишило
Давно сучасна проза не залишала В мене такого сум'яття, як роман "Все те незриме світло" Ентоні Дорра. Оговорююсь на початку: це все одно один з кращих романів, написаних у новому тисячолітті, вартий всіх своїх нагород, ціннісний, проникливий та надзвичайно глибокий. Але чомусь він залишив мене в розгубленні, а не цілковитому захваті. Вам же знайомий той стан, коли ніби голова каже одне, а серце з нею не погоджується? Ото ж бо і воно. З одного боку, він здається майже бездоганним. Наповнений невимовною красою і ще більш невимовним болем, емоційний, глибокий і багатошаровий. А з іншого - ну чомусь емоції роздвоєнні, та й усе…
Важко назвати ще один твір, який би настільки точно відкривав усі ті страшні механізми, які стоять за безумством війни. Усі ті маленькі кроки, якими змінюється світ, щоб через роки стати божевіллям… Адже фашистами стають зовсім не монстри, а людей завжди убивають інші люди, інколи до болю схожі між собою. Правильність і неправильність інколи виміряється занадто тонкими межами… Історія двох юних героїв і війна, показана через призму їхньої долі, не однаково потужна й емоційна. Тонкий психологізм, абсолютне емоційне занурення, відчуття ідеального балансу художності, правдивості, відвертості і поетичності у історії німецького хлопця Вернера для мене були куди більш цінними і куди більш проникливими, ніж у історії сліпої дівчинки Марі-Лор. Хоча під час самого читання цього не помічаєш відразу, а через декілька днів опісля того, як книга повернулася на полицю це стає все більш очевидним. Оті його мрії, та його цікавість, оті птахи друга Френсіса, все те, ким міг би він стати, якби, якби, якби… Неймовірна краса й живописність світу, розкритого нам з точки зору сліпої дівчинки, і всі сторінки війни, що зруйнувала її долю написані майже бездоганно. Але саме майже. Якась оптимістична майже ідеальність батька, повністю виключений з тексту тривожно-страхітливо-безнадійний бік сліпоти і втрати всього, занадто вже рожеві барви викладеного автором побуту десь, на якісь тисячні долі секунди вибивали тебе з історії. Незважаючи на свою досить легку структуру з нелінійним часовим проміжком і переплетінням двох сюжетів, що не заважали двом ниткам доль втім залишатися цілісними, «Все те незриме світло» чомусь читалося трохи важкувато, крізь нього доводилося радше продиратися, ніж плисти на його хвилі, воно пручалося і не до кінця захоплювало розуму і душу. І, можна було б подумати, що це цілком вина перекладача, якби це відчуття не зберіглося й на останній сторінці (а книжки, як відомо, рано чи пізно, не зважаючи на переклад, таки говорять своїм власним голосом). І чомусь роман не залишив того захвату, не став частинкою мого серця. Хоча історія Вернера для мене була незабутньою і не дає спокою і сьогодні, історія Марі-Лор, яка, здавалося б, навпаки повинна була стати головною, чомусь не викликала таких емоцій. І зрозуміти як одночасно захоплення поєднується з якимось сум'яттям, неприємним післясмаком я так і не змогла.
Та від цього сам роман гіршим не стає. Це велика книжка. Яка випробовує нашу власну людяність і можливість поглянути на світ навколо трохи ширше стереотипів. Вона порушує питання етичні і загальнолюдські, показує, що в світі немає чорного і білого, а людина - це завжди людина. Що навіть за поганими вчинками або, навпаки, добрими діями стоять тисячі чинників, подій, невидимих зв'язків і моральних дилем. Показує людей на війні, оточених війною з боку усієї складності рішень і неминучості долі. Я навряд чи можу назвати кращу книгу про часи Другої світової, більш точно і емоційно розкриваючу психологію, ніж «Все те незриме світло». Емісова «Стріла часу», але вона така важка й відразлива, що осягнути її наважаться не всі. На відміну від британського Метра Ентоні Дорр пише саме художньо, етично, легко; надзвичайно прониклива проза повна образів, позбавлена надмірної жорстокості та безжальної достовірності. Він розкриває історію через світ внутрішніх переживань і психологічних механізмів. І роблячи історію особистою, показуючи її через призму окремих доль ще не сформованих душ, він робить її цим самим іще більш проникливою і болючою.
