Перша завершена цього року книжка (розпочала я то ще 2, та всі якось не йдуть) і не надто добрий початок книжкового року. «Приятеля» Браяна МакГрорі влучніше було б назвати «Геніальний Півень і Жалюгідний Скиглій». Все хороше почалося з обкладинки й розкішного півня на ній, неймовірно приємної текстури і чудового кольорового рішення видавництва. І крім власне Ціпи та лабрадора Гаррі, на тому всі приємності й закінчилися. Ця автобіографічна по суті книжка – 300 сторінок ниття, наповненого фразами «не подумайте, що я жаліюся» (ага, чувак, ти говорив це два абзаци назад всього лиш) і суцільним скигленням і самовихвалянням. Половина книги присвячена смерті собаки, яку автор уже у першу зустріч умудрився обізвати «животинкою», друга – життям у новій родині з двома дівчатками, скигленню по втраченому життю і тому, що нічого не складається в новому (ну так може робити щось для того треба, га? А не чекати дива? Ти ж бо лише ходиш, мовчиш (мудро) і ні в що не втручаєшся). Причому ніякої ніжності чи емоцій до дружини, чи до дівчат, чи до нового пса, ні до десяти з лишнім тварин у домі не дочекаєшся. Як казала Герміона, емоційний діапазон як у зубочистки… Зате ненависті до півня з першого дня його вилуплення вистачало. Бо він же, бачите, хотів його вбити й не любив… Ну а як цього йолопа любити, якщо він з першого знайомства нічого не робить, тільки скаржиться на жорстоку тварину, а сам подумки перебирає всі способи його швидкої гибелі - як би того півня койот з'їв чи куди б його забрали на суп? Ну, який привіт, така й відповідь. Навіть хом'яки і ті ненависть відчувають, а тут великий і гордий півень. Ну не може ж тебе любити хтось, кого ти ненавидиш просто за сам факт його існування? Та й важкувато, знаєте, відчувати щось хоча б терпиме до людини, якій телефонує дружина й говорить, що дочка в лікарні зі зламаною рукою, а він роздумує, як його вчинити – їхати годувати вдома своїх животинок і не заважати, чи ще що, а потім надихнувшись тим, що на його місці зробив би Ціпа (!!!), таки їде до лікарні. Пізно ввечері добрався. Бо ж незамінний журналіст думав… завершується цей геніальний твір цілком логічно, примусивши аж шикати від роздратування. Ціпа помирає, і виявляється, що то півень зробив їх однією сім'єю. Ну звісно півень, бо явно не оцей скиглій...
За Ціпу й розуміння, що символ цього року ой яка непроста (у хорошому сенсі), сімейна, віддана, вельмишановна й навдивовижу розумна тваринка, дякую. А за прозу – хай йому там десь під Бостоном йойкнеться, тому МакГрорі…
